Шукали і все ж таки знайшли. Попри слабку гру з французами, наша команда майже героїчно здолала Швецію і гідно боролася з англійцями.  Не треба забувати, що українська збірна грала в одному з найсильніших квартетів чемпіонату. Головне, що нам, на відміну від росіян, за свою команду не соромно. Хоч ми й залишилися за бортом чвертьфіналу, нам є чим гордитися. І це – не рожевий погляд вболівальника, а об’єктивна оцінка сьогоднішніх настроїв у країні.

Але національна гордість – не те саме, що патріотизм. Останній передбачає любов до батьківщини, ту любов, яка «вірить у все, сподівається всього, усе терпить»... Тобто альтруїстичне почуття, яке не шукає взаємності. Патріоту не потрібно стверджуватися у своїй любові до батьківщини, він її любить не за щось, а попри все.

А ось у національній гордості часом багато природної самості та егоцентризму. Це високий (але не завжди завищений) рівень національної самооцінки і самоповаги. Як і у випадку з психологією окремо взятої персони, для цього потрібні приводи, стимули, причини.

Гідний виступ футбольної збірної команди – це приклад одноразових предметів національної гордості. Але в ситуації з незалежною Україною, яку вітчизняні політики люблять розколювати на Захід і Схід, значення таких перемог виходить далеко за межі спорту і розважального видовища.

Після голів Андрія Шевченка у ворота шведів і фінального свистка матчу національну гордість відчували і кияни, і львів'яни, й донеччани. Захід і Центр були єдині зі Сходом та Півднем країни. Ми були разом, відчуваючи під шкірою, що таке українська самосвідомість. Коли ми програли Франції, сумували теж усі разом. Після матчу з Англією нас об’єднали й сум, і національна гордість, і дружні претензії до суддівства.

Однак усе це не скасовує проблем повсякденного патріотизму в Південно-Східних регіонах країни. Саме тому тутешнім мешканцям потрібні хоча б спортивні перемоги, які чудово розвивають національну самооцінку і самоповагу. Нехай у цьому буде багато самості. Але для зростання патріотизму на Сході ліпшої підмоги, ніж національна гордість, сьогодні, мабуть, не знайти.

Радість і жовч

Ніколи у Донецьку так масово не одягалися в українські національні кольори і з таким надривом не скандували «Україна!», як напередодні матчів нашої збірної. Особливо напередодні донецьких матчів. Місто було жовто-синім. З одно боку, це було закономірно; з іншого – дивно. Дивно і приємно.

Але окремі українські опозиціонери, начебто демонструючи свій завзятий патріотизм, виявили цинічне ставлення до проблисків колективного почуття національної гордості у Донецьку під час групових матчів української збірної. Замість радіти підйому національного духу в буцімто "неукраїнській" шахтарській столиці у дні чемпіонату (а цей підйом багато людей з різних регіонів країни помітили), деякі політики шукали і малювали проблеми у донецькій фан-зоні, тутешній підтримці збірної команди, у стадіоні тощо. Таке ставлення знову грає на регіональний розкол країни, а не на її моральне об'єднання, яке в ті дні все же таки відбувалося. Ці опозиціонери використовують ті ж методи мобілізації своїх регіональних електоратів, як і колісніченкі з ківаловамі.

Я живу в Донецьку. Я знаю, як вболівали за Україну в місцевій фан-зоні. Був на матчі нашої збірної з французами і бачив, як співають гімн і щиро підтримують національну команду. І коли депутат Володимир Ар’єв напередодні донецького матчу України з Англією пише у Facebook, що українська збірна гратимете на «чужому полі», він ображає донеччан, які вболівали за свою Батьківщину. Він демонструє свій псевдопатріотизм і наплювацьке ставлення до проблем консолідації українського суспільства. Але це стосується не тільки Ар’єва.

Я не буду виправдовувати те, що донецькі трибуни засвистували збірну після поразки від Франції. Та коли «Шахтар» погано грає у домашніх матчах, його теж засвистують. Навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що у Донецьку є проблеми з клубним патріотизмом. Мій друг, який відвідує кожний матч «Шахтаря», казав мені, що такої сильної підтримки вболівальників, яка була на матчі українців з французами, він ще не бачив у жодному матчі «гірників» на Донбас-Арені.

Просто гордість чи ідея?

Чемпіонат Європи з футболу знову ставить на порядок денний питання про те, чи можна вважати футбол українською національною ідеєю. Наприклад, Сергій Жадан в книзі «Тотальний футбол» пише, що в країні знову все крутиться довкола «спорту номер один», якому вдалося якимось чином стати над політиками та олігархами, замінивши собою національну ідею. У чомусь письменник, звичайно, має рацію, але, думається, що не в головному. Футбол може бути об'єднавчим предметом національної гордості, як було показано вище. Але ні національною ідеєю, ні її заміною він бути не може.

Національна ідея – це сенс життя нації. Сенс, якого в Україні досі немає, бо нема єдиного погляду на історичне призначення нації. «Національна ідея – це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог задумав про цей народ у вічності», – говорив російський філософ Володимир Соловйов. Біда в тому, що український народ досі не розібрався в тому, що він думає про себе в часі, не кажучи вже про вічність.

Ліпити з футболу національну ідею не можна. Це втеча від реальності. Штучно національним сенсом можна призначити багато чого. Можна з предмету гордості зробити ідею. Можна засіб перетворити на мету. Але все це – шлях безперспективний і помилковий. Зрозуміло, що національна ідея має бути ширша і глибша, але при цьому залишатися прив'язаною до соціальної дійсності.

Для сучасної України сенсом національного існування може бути євроінтеграція, але бачити свою країну в ЄС наразі хоче лише половина українців, а не переважна більшість. Звичайно, є серйозні проблеми з європейською самосвідомістю серед мешканців Східної України. Тут досі сильні позиції посідає «рускій мір». У цих умовах футбольний чемпіонат сприяє не тільки зростанню українського, а й європейського патріотизму.

Від національного до політичного

Особливу увагу потрібно приділити питанню, як Євро-2012 може вплинути на політичну свідомість мешканців українського Сходу і Півдня. Тут є кілька сценаріїв.

Сценарій № 1. Посилення національно-патріотичних мотивацій, зростання підтримки політичних сил, які позиціонують себе як націонал-демократи.

Громадянин N, який проживає в Донбасі і звиклий голосувати за Партію регіонів, після ЧЄ поступово починає усвідомлювати, що в глибині душі він є справжнім патріотом незалежної України. І відтепер йому хочеться, щоб його батьківщиною керували такі ж національно свідомі люди, а не якісь бандити, які люблять спекулювати на темі регіонального патріотизму. Громадянин N досі противиться українській опозиції, але вже не з такою силою, як досі. Тепер він ставиться до політичних сил, які позиціонують себе як націонал-демократи, з більшою терпимістю, а часом навіть і з повагою. Дивись, до виборів яценюки-клички-гриценки встигнуть навіть завоювати його електоральну довіру. Може, й не встигнуть, але у будь-якому разі авторитет «регіоналів» в очах цього донеччанина повільно, але упевнено падатиме.

Сценарій № 2. Зростання поваги до чинної влади, при якій відбувається в ці дні футбольне свято життя.

Донецький громадянин N після Євро-2012 починає поважати Партію регіонів ще більше. Тому що саме її браві представники зробили футбольне свято, все організували, все побудували і запустили в дію. Громадянин N, відчуваючи національну гордість за перемоги збірної команди, більше акцентує увагу не на тому, що разом з ним радів киянин і львів'янин, а на те, як на стадіоні відкрито демонстрував ті ж самі емоції Віктор Федорович. Це буде такий собі український патріотизм з індустріальним південно-східним відтінком, для якого дуже важливо, щоб на чолі державної влади стояли «свої». Саме такого соціально-політичного ефекту сьогодні прямо або побічно домагається команда Януковича, розуміючи ЧЄ як одну з потенційних можливостей мобілізації власного електорату.

Сценарій № 3. Ніяк не вплине, все залишиться на своїх місцях, футбольний патріотизм на політичних орієнтаціях не позначиться.

Громадянин N з Донбасу не змішуватиме культуру і політику, спорт і політику. Які б почуття в нього не були в період Євро-2012, його електоральний вибір від цього чинника не залежатиме. Якщо він проголосує за Партію регіонів, футбольне свято тут ні до чого. Ні  до чого буде Чемпіонат Європи і в разі, якщо донецький громадянин N зважиться віддати свій голос на парламентських виборах якій-небудь опозиційній силі. Спрацюють інші, більш глибинні мотивації: а) вибір на користь Партії регіонів стане черговим виявом електоральної звички; б) підтримка опозиції символізуватиме електоральне покарання «своєї» влади.

Безперечно, згадані сценарії трохи гіпертрофовані і в чистому вигляді навряд чи хоч один з них реалізується. Тут доречніше говорити про помірний змішаний варіант. А саме те, що національно-патріотичні мотивації мешканців Східної України після Євро-2012 все ж таки повинні посилитися. Але масово голосувати за опозицію з такого приводу тут не підуть. Масової підтримки за організацію Євро-2012, судячи з усього, не отримає й Партія регіонів. Але навіть того рівня підтримки, який «синьо-біле» братство отримає, все одно надовго не вистачить. Тому що Чемпіонат Європи з футболу закінчиться, а старі глобальні проблеми залишаться: корупція, соціально-економічний занепад, політичні репресії та міжнародна ізоляція.