30.11.2011 .
Чому українцям досі болить Голодомор 1932—1933-х років? «Лікувати» нашу національну пам’ять (як і нашу амнезію) можна й потрібно — правдою

Автор: Оксана Миколюк, "День"

У Поминальний тиждень жертв Голодомору 1932—1933 років на своєму сайті газета "День" запитала читачів: чи підтримують вони вшанування пам’яті жертв Голодомору-Геноциду. Небайдужими до опитування виявилися майже 2,5 тисячі людей, і це свідчить, що біль минулого — з нами. З цієї чималої кількості читачів понад 26% відповіли ствердно, тому що їхні рідні теж постраждали, ще понад 33% висловилися «за» через солідарність та співчуття, а 16% підтримали традицію, започатковану Джеймсом Мейсом, запалити у вікні поминальну свічку. При цьому 11% читачів "Дня" бачать у поминальних днях нагнітання негативу. Нелегко, коли доля посилає людині чи країні труднощі, ще гірше — коли вони передаються у спадок. Травми, завдані українцям голодом і голодоморами 1920-х, 1932—1933 років, 1947 року — це тільки частина всіх психологічних ударів, які перенесла наша нація. А війни? І Друга світова, і визвольна ОУН та УПА, і репресії.

Психологи давно дослідили: весь цей негативний досвід, всі переживання, страхи, тривоги й агресія нікуди не поділися. Вони передалися наступному поколінню, а від тих — їхнім дітям, і щодня нами керують. Але ж «лікувати» нашу національну пам’ять (як і нашу амнезію) можна й потрібно. Найперше — правдою, проговорюванням її й прийняттям, що змінює людину (психологи це називають «рефлексією»), символічними акціями пам’яті, поминальними літургіями в церквах, мистецькими засобами. З іншого боку, це потрібно робити так, щоб не викликати в підростаючого покоління опору — мовляв, скільки можна про це говорити? Тут психологи й говорять про «екологічність» інформації — як подавати інформацію про трагічні події так, щоб не завдати шкоди. Про це "День" розмовляє із завідувачкою лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти, заступником директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любов’ю Найдьоновою.

«ДЕЯКІ УКРАЇНЦІ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ НЕ ГОЛОДОМОР, А ТРАВМУ, ПОВ’ЯЗАНУ З НИМ»

— Любове Антонівно, тема Голодомору в Україні викликає в наших громадян усі емоції, крім байдужості. Всі дискусії з визнанням чи невизнанням Голодомору геноцидом українців, дискусії в суспільстві, пов’язані з цією темою, на мій погляд, — це свідчення того, що все це насправді ще болить...

— В наукових колах останнім часом достатньо популярними стали нові методи допомоги людині, психологічні негаразди якої зумовлені проблемами і втратами, що дістались її батькам. Психологічні зміни, яких зазнали батьки внаслідок травмування певними подіями, ніби рикошетом б’ють по нащадках. Механізмом передачі психотравми наступним поколінням (у видозміненому вигляді) стають дисбаланси в сімейній системі. Про наявність перенесення травми Голодомору від покоління до покоління свідчить емоційність, яку викликає у представників наступних поколінь обговорення цієї теми, в тому числі й наявність спротиву, майже масового бажання уникнути страждання, яке актуалізується, коли хтось згадує про цю трагедію.

Разом із тим для сучасної суспільної психології українців характерне глибоке витіснення всього, що стосується теми голоду, небажання порушувати цю тему, що пояснюється страхом навіть перед згадкою про травму. Можна припустити, що для українського менталітету характерна психологія жертви, поширена серед значної частини української популяції. Суспільство наскрізь інфіковане соціальними страхами, й як наслідок — політичний нігілізм, що проявляється у відсутності довіри до влади як такої. Ще однією рисою українського менталітету є замкненість, інтроверсія, прагнення приховати від оточення не лише свій внутрішній світ, а й життя своєї родини, глибоко затаєні негативні емоції та почуття, які в українській ментальності превалюють над позитивними. Вважаю, що найбільш патогенними серед них слід вважати сором, заздрість до інших, почуття провини тощо... Неможливість висловити горе, гнів, ненависть, провину, сором на підставі того, що це викликає негативні емоції іншої частини спільноти, не сприяє зціленню. Адже біль залишається не вислуханим і не прийнятим іншою стороною. Зрозуміло, що причини всіх особливостей і негараздів психічного стану сучасних українців не варто шукати тільки в 1932—1933 роках, проте можна з упевненістю стверджувати, що переживання й опрацювання суспільством психічної травми Голодомору в необхідному для цього масштабі лише розпочато.

— Які, на вашу думку, події в Україні ми також не «артикулювали», не пережили?

— В історії України є досить багато подій, які мають психотравмувальний потенціал. Упродовж ХХ століття, коли формувались умови життя кількох поколінь, сталося багато таких подій, щодо яких можна застосувати поняття «колективна травма», оскільки вони були надзвичайно емоційно важкими й суттєво змінювали спосіб життя людей. Зокрема, можна вирізнити особливості колективної травми Другої світової війни для України, оскільки для значної частини населення ця війна була формою продовження громадянської війни проти більшовиків, тобто ми маємо колективну травму співіснування спільнот, які набули опозиційного досвіду протистояння предків. Окремої уваги заслуговує Чорнобиль як колективна травма, що передається нащадкам. Крім того, настав час порушувати й питання психотравми 1990-х років, яка (попри наявність різних оцінок політичних подій) на рівні життя спільнот і родин теж мала всі ознаки колективної травми (вона руйнувала сталий спосіб життя). Варто розібратися, а чи не є наша сучасна молодь, щодо якої закидають перебільшення цінності матеріального благополуччя, фінансово травмованою тотальним безгрошів’ям батьків, які виживали завдяки «підніжним кормам» за обвалу систем соціального забезпечення, невиплачування заробітних плат, прихованого, а то й явного голодування?

Відомо, що за рівнем загальної задоволеності життям мешканці України посідають чи не найнижче місце в Європі й навіть перебувають нижче тих країн, де гірші об’єктивні показники рівня життя. Україна має вражаючі темпи зростання таких самодеструктивних соціальних патологій, як алкоголізм, наркоманія, куріння, особливо серед молоді. Зважаючи на поширення в Україні всіх названих явищ (зрозуміло, що причини — не лише в історії, існує цілий комплекс), психологи вважають за потрібне визначити й ті моменти, які все-таки зумовлені реагуванням підростаючого покоління на історичні травми. Це важливо, зокрема, з огляду на те, що однією з невід’ємних характеристик історичної травми є блокування рефлексивних процесів (інформація про те, що відбувалося в роду, з батьками — неусвідомлена; негативний досвід передається в поведінці й є також неусвідомленим, тому людина не розуміє, що з нею відбувається. — О.М.). Через це людина не може адекватно оцінити свій стан і причини негативних переживань, особливо, якщо події, що спричинили травму, відбувалися ще до народження людини, в біографії батьків.

«ГОЛОД СПРИЧИНЯЄ ЗВУЖЕННЯ СВІДОМОСТІ...»

— Любове Антонівно, поясніть, завдяки яким психологічним механізмам людина, яка пережила голод, передає свій досвід, свою пам’ять про голод дітям, а ті — внукам?

— Базові фізіологічні наслідки тривалого голодування людство достатньо вивчило ще до XX століття, а от психологічних і соціально-психологічних досліджень із цієї теми дуже мало. Етико-моральні причини не допускають експериментального вивчення впливу голодування й недоїдання на людину (щоб не завдати їй шкоди, страждань). У період 1932—1933 років унаслідок тривалого масового недоїдання й голоду велика кількість людей в Україні зазнавала значних фізичних і психічних страждань. Варто наголосити, що психічні страждання людей були зумовлені не тільки фізичною відсутністю харчів для споживання, а й тією соціальною напруженістю в суспільстві, яка виникла внаслідок колективізації та способів її проведення. В ті страшні роки адаптаційні сили організму і психіки працювали за межами природних людських можливостей, що призвело до психічного зламу багатьох людей. На тлі фізичного виснаження в людини змінювався емоційний стан: вона ставала дражливою, відчувала припливи злості, ненависті, які могли виливатися на близьких і випадкових людей через послаблення контролю. Загалом незадоволена потреба створює зону постійного збудження в мозку, яке домінує над усіма іншими.

На психологічному рівні таке збудження проявляється у звуженні свідомості: вибірковості пам’яті (що не пов’язано з потребами — забувається), всі думки зосереджуються на тих предметах і обставинах, які могли б задовольнити потребу в їжі. Людина може думати лише про хліб, хліб і знову про хліб. Такі психічні стани звуженої свідомості характерні для наркоманії, а також для суїциду, особливо в момент здійснення спроби самогубства. Все, що відволікає від основної потреби (в їжі), викликає неконтрольований афект, гнів, злість, грубість, жорстокість, агресію. Такий стан свідомості викликаний голодуванням і виснаженням організму, а не особистісними рисами людини.

У період голоду 1932 р., як свідчить щоденник учительки О. Радченко (знайдений в архіві й долучений до кримінальної справи матеріал), були «всі незадоволені, у відчаї...» (січень), думки «де брати їжу, як дістати?» не дають спокою, стає все більше крадіжок, розвивається жорстокість (люди не підібрали двох дітей, що замерзали на узбіччі); «я боюся голоду, боюся за дітей» (лютий); «злиденний спосіб життя поступово перетворює людей на грубих, розгнузданих, жорстоких, готових на злочин істот»; «не можу усмирити свою злобу»; «така зла, що не можу висловити свою злобу і обурення» (квітень).

Безрезультатність неодноразових спроб і намагань знайти їжу призводила людей до відчаю, й навіть до самогубства. Наступним етапом психічних страждань є перехід від відчаю до апатії, байдужості, загальмованості. Масштаби голоду віднімали в людей віру в можливість щось змінити власними діями: «Думки, що я нічого не можу зробити, що мільйони людей гинуть від голоду, що це стихія, привели мене до повного відчаю» (січень 1933 р.), — писала у своєму щоденнику вчителька О. Радченко. Спираючись на доступні для опрацювання дані, можна стверджувати, що внаслідок мук голоду і крайнього виснаження, споглядання голодних смертей знайомих людей, безрезультатних намагань знайти їжу для себе й родини населення України в 1932—1933 роках перебувало в стані, близькому до повного психічного зламу. Принаймні можна стверджувати, що люди масово переживали стан зміненої свідомості (її звуження), коли заради виживання відкидалися моральні заборони, активізувалися тваринні інстинкти. Відомі випадки, коли окремі люди починали їсти одне одного, в тому числі власних дітей. Це наслідок психічного зламу. Дослідження показують, що сімейне людоїдство (на відміну від поїдання ворогів) ніколи не відбувається в благополучні часи, коли їжі вистачає. Історики довели, що канібалізм був характерний не тільки для аборигенів Африки й Австралії, де існувало вірування, що з’їдена дитина знову народиться в кращі часи. У середньовічній Європі масовий голод траплявся також досить часто, а під час голоду в Бургундії на початку XVII ст. зафіксовано випадок, коли церква видавала індульгенції канібалізму.

Психічна травма — це нервове потрясіння. Загроза життю — це та обставина, яка завдає суттєвої травми психіці людини, впливає на подальше її особисте психологічне благополуччя і здоров’я, змінює спосіб життя. Головним травмувальним чинником є гостра емоція страху. Головний зміст психічної травми — втрата віри в те, що життя організоване відповідно до порядку й піддається контролю. За цими критеріями можна однозначно стверджувати, що голод 1932-го й Голодомор 1933-го завдали психічної травми всім людям, які його пережили. А як передається — діти відчувають емоцію, навіть якщо дорослі не роз’яснюють причини свого страху чи болю, а не розуміючи, чому мама така сумна, часто приймають провину за її страждання на себе. Через страшне горе емоції приглушуються, «замерзають», а дитині для розвитку потрібне емоційне благополуччя, щоб її почуття впізнавали, розуміли, розраджували. Психічна травма часто перериває цей зв’язок.

У соціальній психології й психотерапії встановлено таку закономірність: якщо колективна травма в одному поколінні не була належним чином психологічно опрацьована, вона передається у спадок наступному поколінню, яке, не будучи травмованим (наприклад, народилося після цих подій), переживає всі ознаки колективної травми та прагне позбутися неприємного стану. Це проявляється в особливостях суспільної психології, менталітету тощо. Помічено ще й таке: чим більше із суспільної свідомості витісняються наслідки колективної травми, тим більша ймовірність її психосоматичних наслідків (на рівні тілесних недругів. — О.М.), що проявляється у специфічних захворюваннях. Утім щоб з’ясувати, які саме хвороби чи характерологічні особливості сучасних українців пов’язані з Голодомором, потрібно провести додаткове дослідження.

«В УКРАЇНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ КОЛЕКТИВНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, ВІДМІННОЇ ВІД РОСІЯН»

— Ви згадали поняття «історична травма». Очевидно, що не тільки Україна має негативний досвід. Які країни дали собі раду зі своїм травмуючим минулим і як це можна зробити?

— Поняття «історична травма», як його здебільшого тепер використовують, означає сукупне емоційне і психологічне ураження, накопичене як на життєвому шляху окремої людини, так і в наступних поколіннях. Це ураження, яке було спричинене травматичним досвідом великої групи, членом якої людина себе вважає. Історична травма має механізми передачі, які нині достатньо добре вивчені в сімейній психології й використовуються в психотерапії, насамперед, коли ведеться мова про наслідки колективної історичної травми Голокосту, про передачу травми війни у В’єтнамі нащадкам американських солдатів, а також про індивідуальні травми жертв насильства.

Так, відомо, що відмова матері від дитини в ранньому віці впливає на емоційний стан і життєвий світ нащадків щонайменше до третього покоління (за даними вченого Абрамса). Передача травми через покоління відбувається не прямим шляхом, а опосередковується низкою механізмів. Наприклад, відомий американський дослідник психологічної травми Данієль Счечтер, вивчаючи причини проблем молодих матерів з їхніми маленькими дітьми, виявив, що за наявності в дитячому досвіді матері страждань від жорстокості й насильства, вона сама має великі труднощі, а інколи просто не здатна адекватно «прочитати» свою власну дитину, розпізнати її стресовий стан, толерантно поставитися до дитячих реакцій у цьому стані. Одним із дієвих способів подолання проблем із комунікацією дитини є техніка сесій клінічного супроводу відеоаналізу зворотного зв’язку, запропонована Счечтером. Ця техніка полягає в перегляді у присутності психолога відеозафільмованих фрагментів реальної взаємодії матері й дитини, ігор дитини, ситуації відокремлення мами від дитини, інших подібних стресових ситуацій і обговорення відеоматеріалів із психологом: він просить маму подумати про те, що може відчувати її дитина під час цих подій. Таку схему переосмислення емоційного досвіду автори називають менталізацією: за допомогою посередництва і з використанням ресурсу особистості клінічного психолога очевидне невідрефлексоване у стосунках матері й дитини підлягає осмисленню й переосмисленню.

Наскільки можливе перенесення схем і принципів рефлексії психотравм, отриманих на міжперсональному рівні вивчення, на рівень аналізу історичної травми спільнот? Пропоную звернутися до аналізу історичної психотравми Другої світової війни, який зробила сімейний психолог Л. Петрановська. Вона продемонструвала тісний взаємозв’язок між історичною травмою великої групи й сімейними стосунками. Аналізуючи умови, що складались у Радянському Союзі, Л. Петрановська виділяє етапи опрацювання історичної психотравми: стадії шоку, відкидання, усвідомлення, відновлення. У цьому аналізі для контексту України ми додаємо ще один аспект — прийняття розділеного опозиційного досвіду, взаємне визнання страждань різних частин спільноти (в тому числі тих, які від початку сприймали фігуру радянського солдата як таку, що здійснює насильство над звичним способом життя людей).

Тобто зараз в Україні фактично триває процес вибудовування нової колективної ідентичності, й він дещо відрізняє процеси рефлексії історичної травми війни, описані Л.Петрановською для жителів Росії. Корисно звернутися до досвіду аналізу цього аспекту історичної травми, спираючись на знахідки німецьких дослідників, які показали тісний взаємозв’язок між колективною пам’яттю, стражданням, рефлексією, ідентичністю та історією. Саме в Німеччині, яка мусила прийняти історичну трансгенераційну травму фашизму, себе як насильника, вироблено цінний досвід рефлексії спільноти, враховуючи також досвід застосування цих підходів до системи освіти.

«ІНФОРМАЦІЯ, ЩО ПОДАЄТЬСЯ ДІТЯМ, МАЄ ДОТРИМУВАТИСЯ ПРИНЦИПІВ ЕКОЛОГІЧНОСТІ»

— Враховуючи всі особливості менталітету Українців та пережитих травм, як подавати учням у школі інформацію про Голодомор, інші трагічні події, щоб не формувати в них комплекс жертви?

— Чи потрібно пам’ятати події, які призвели до психологічного травмування чи, можливо, краще для здоров’я було б забути про них і рухатися далі? Питання в тому, як інтерпретувати цю подію. Дуже важливо в житті не зациклюватися на негативних подіях. Такий принцип можна поширити й на колективну пам’ять спільноти. Проте важливо розділяти намагання забути на стадії відкидання травми (як тимчасова захисна реакція) та забування на стадії відновлення, коли всі аспекти психотравми усвідомлено, відбулися прощення і примирення різних інтерпретацій подій (і вибудувано нову колективну ідентичність представників нового покоління).

Інформація, яка подається дітям, має дотримуватися принципів екологічності. Діти мають право знати все, їм потрібно забезпечити доступ до будь-якої інформації, навіть травмуючої, адже страждання і співпереживання руйнують байдужість, розвивають душу. Проте дорослий має нести відповідальність за вчасність (чи не зарано, чи готова саме зараз дитина до сприймання саме цієї інформації, чи здатна її переробити, усвідомити), а також за наслідки для розвитку особистості дитини. Справді, діти до 7 — 8 років не можуть рефлексивно сприйняти трагічну інформацію, історична травма для них може виявитись емоційно дуже глибокою. Для дітей цього віку існують полегшені форми передачі соціального досвіду — казки. Для старших дітей, за умови екологічності подання інформації, переживання і співстраждання не завдадуть психологічної шкоди, навіть якщо ці переживання такі сильні, що важко заснути.

Ми згодні з тими критеріями екологічності, які виробила щодо проблеми «чи розмовляти з дітьми про трагічне» Л. Петрановська. По-перше, в дитини має бути свобода «знати чи не знати», впустити в себе травмуючий матеріал чи закритися (дорослий має це побачити!). До речі, форма обов’язкового уроку в наших школах не дає цього вибору. По-друге, якщо дитина хоче почути про трагічні події, вона повинна мати можливість дістати емоційну підтримку важкого переживання (інакше відбувається лише імітація усвідомлення й набувається досвід маскування, маніпуляції та псевдорефлексії). По-третє, дитина має право не бути засобом, її переживання не повинні знецінюватися заради будь-яких навіть правильних і високих виховних завдань. Четвертий принцип: дорослий сам повинен глибоко пережити те, про що говорить.