17:27, 15 грудня 2011, четвер
Соціопсихолог Олег Покальчук про ментальність і вади свідомості українців, про комплекс меншовартості та його наслідки, про сучасну українську журналістику і багато чого іншого та цікавого розповідає в інтерв’ю Вголосу.
Нещодавно Україна відсвяткувала 20 років референдуму на підтримку Незалежності. На Вашу думку, яких змін з того часу зазнала свідомість українців?
Як завжди, я буду висловлювати єретичні думки. Я думаю, що свідомість людей взагалі не міняється сотнями років, тому що не змінюється їхня біологія. А свідомість значною мірою є продуктом людської біохімії, а ту визначає ландшафт і клімат, а це речі достатньо сталі.
Люди, які живуть в певному регіоні, мають ту саму свідомість, яку мали їхні предки. Тому, зокрема, існує вірність родовим традиціям. Є й ситуативні видозміни поведінки, це нормальна тимчасова реакція. Це схоже на те, як ми реагуємо на погоду: стає холодніше – вдягаємося, тепліше – роздягаємося. Насуваються злидні – пакуємо комори, у достатку – марнотратні. І таке інше.
Тому, я вважаю, що українці в цілому продовжують ментально жити в системі цінностей Радянського союзу. Змінилася емблематика, колористика, певною мірою мова спілкування в частині політичних термінів і сленгу. Але не більше.
Те, що було в зародку – «локус контролю» (і далі думаємо, що події, що відбуваються з ним, є результатом впливу зовнішніх сил), побутова мораль, система хабарництва – лише розквітло. Але засадниче бажання підпорядковуватися якимось авторитетним вождям – залишилося.
Це торкається, насамперед, народжених в СССР.
Тепер про зміни. Виросло цілком нове покоління. Можливо, ці люди навіть не розуміють, про що ми зараз з вами говоримо, бо вони виросли в нових геополітичних реаліях, які для них є визначальними. Для цього покоління англійська мова є такою, якою для старшого покоління колись була російська, тобто це мова масштабного спілкування, яка розширяє їхній обрій.
Тому виразні зміни – лише еволюційного плану. Звичайно, українці є нацією кордоцентричною, завжди намагаються видавати бажане за дійсне, бо їхнє наївне серце говорить їм, що сама сила бажань може змінити світ. Релігія на тому стоїть, але ще ніхто не бачив гору, фізично зрушену лишень силою справжньої віри.
Тому світ існує наче поза нашими уявленнями про причини його змін. Але сукупна сила віри людей про зміни іноді створює такі феномени, як Майдан 2004-го року. Гора в результаті так і не зрушилася, але це був красивий волевияв. Лишень в дію не перейшов.
Тому ми є на шляху створення нової системи естетичних категорій, за якими ми потім, можливо, будемо відпрацьовувати нову суспільну етику. У нас причиново-наслідковий зв’язок переставлений догори дригом на відміну від раціональної протестантської Європи. Ми спочатку створюємо намір, потім ми створюємо систему кодифікації, яка пояснює наші наміри, той самий «локус контролю».
Ця система нам здається універсальною. Потім за рахунок накопичення цих знаків і символів створюється якийсь ритуал. І таким чином створюється український міф, в який ми з новою силою віримо, як богоданий, хоча він цілковито рукотворний.
Ви згадали про Майдан. Як щодо останніх подій в державі, зокрема – страйків чорнобильців. Одні вважають, що їхні виступи свідчать про критичну ситуацію в суспільстві, інші – що це в корені політичний процес, зініційований опозицією, зокрема «Батьківщиною». Яка Ваша думка з цього приводу?
Не було року або й місяця, щоб мене журналісти не питали про те, коли вже люди вийдуть на вулиці, бо ось-ось кінець світу – політичного, культурного, економічного.
Апокаліптична свідомість для українців є дуже притаманною. Я про це пишу у своїй книжці «Тремтячі еліти». Говорячи про свої страхи, ми ментально живемо навіть не в системі Радянського Союзу, а в системі раннього Середньовіччя.
Тому що такий есхатологізм притаманний людям зі свідомістю, яка розраховує, що ми обов'язково опинимось в якомусь «Ноєвому ковчезі» коли все завалиться. Ми виживемо, бо ми найкращі. Чому, власне? Тут раціональна свідомість і вимикається.
Я не бачу ознак катастрофи. Це страхи тих людей, яким 20 років. Люди, яким 40, це вже бачили принаймні 20 разів. Я пам’ятаю, як при Хрущові мама мене малого ставила в чергу за хлібом, і номер черги на руці писали, і плакала, і як рекламували поживність маргарину, бо масла не було в принципі.
І якщо ви заміните чорнобильців чи афганців на вчителів чи лікарів або пенсіонерів чи шахтарів, то це все буде те ж саме, що і 20 років тому. Я це все бачив багато разів, я в цьому навіть брав участь, організовував. Тому як соціальний психолог і технолог, я не вірю в те, що існує така річ, як «стихійні народні виступи».
В кожного стихійного народного виступу є ім’я і прізвище (краще декілька), і фінансування. Бо люди завжди хочуть щось їсти, кудись їхати, потрібне пальне, ресурс.
Тому, коли говоримо про якісь емоційні масові прояви реального народного незадоволення, треба дивитися в систему координат, в якій вони розміщуються, тобто, в який час це відбулося. Я не кажу, що ці прояви вигадані – це дійсно щирі людські переживання. Зараз ми входимо в період підготовки до виборів.
Преса подає вічні народні незадоволення як щось нове. Але це звична справа, а в цій звичності немає ані чогось надто поганого, ані надто хорошого.
Перед президентськими виборами у 2010 році Ви готували для «Телекритики» портрети наших політиків. Чи плануєте продовжити таку практику у 2012 році на виборах до Верховної Ради?
Ні. В мене немає спеціального інтересу до політиків. Я пишу про них не стільки за покликом долі, душі чи сумління, скільки за психологічною ситуацією, яка довкола виникає. Це буває цікаво. Тобто, якщо виникли якісь питання, і люди ці питання висловлюють, то я на них відповідаю як фахівець, не більше.
Робота для «Телекритики» була цікавою. Вони тоді до мене звернулася, бо я раніше робив для іншого їхнього видання подібні речі, такі векторні пари. Їм це захотілося повторити, замовили такий цикл. Я сказав, що не бачу великої кількості достатньо цікавих персон, але на три пари вистачить.
Тому що можна написати дотепно і зграбно, якийсь фейлетон, але ні з наукової, ні з політичної точки зору воно не буде відповідати дійсності. На жаль, журналістика часто іде шляхом епатажу та емоційного впливу, забуваючи про верифікацію фактів.
Чи можете Ви, як соціальний психолог, передбачити, якими механізмами будуть користуватися політтехнологи, аби зацікавити виборця у 2012 році? Чи будуть якісь новинки?
Нові технології не можуть існувати в принципі. Люди сукупно не такі прості, як здається – вони значно простіші. Окремий індивід – це «смертний бог», як кажуть античні філософи. Окрема людина завжди цікава.
Коли говоримо про групу людей, то чим вона масовіша, тим її інтелект нижчий. Відповідно знижується здатність групи людей приймати раціональні рішення. Інтелект групи завжди нижчий від середнього рівня інтелекту члена цієї групи.
Є такий парадокс українського сприйняття – ми чомусь обожнюємо народні маси, які «приймають» абсолютно ідіотські рішення, якщо приймають їх взагалі. Тому я думаю, що вірити в ефективність народного волевиявлення, прямої демократії в ХХІ столітті – трошки несучасно.
Ніяких нових технологій не буде. Буде перелицювання старого. З’являться нові персони через мажоритарні округи. І вони будуть вживати ті самі технології, що були раніше. Окрема людина пам’ятає, фахівець пам’ятає, а у суспільства коротка історична пам’ять.
Люди забувають те, що з ними було, впринципі через 40 днів. Тому в християнстві є цей термін в 40 днів. Емоційний сплеск проходить, переживання минають і йдуть в підсвідоме. Тому через рік ви можете спокійно вживати ті самі технології, і ніхто не буде дорікати, що вони вже були. А навіть якщо і дорікнуть, то технології працюватимуть так само ефективно.
Проблема нашого часу – постійні сварки щодо історичного минулого. Натомість Ви говорили, що за великих розривів між подіями, наприклад Київською Руссю і сьогоденням, історія починається з чистої сторінки. На Вашу думку, коли Україна перегорнула останню таку сторінку?
Ми як народ, на жаль, нічого не перегортаємо, бо всі системні ґрунтовні політичні зміни Україні давалися під впливом зовнішніх чинників. Починаючи від створення Київської Русі і закінчуючи початком ХХ століття. Після більшовицького перевороту в Росії 1917 року в Україні почалися лишень дуже обережні натяки на можливий федералізм.
Коли розпався Радянський Союз, то інші країни пішли більш радикальним і швидким шляхом. А ми досі тупцяємо на тому самому місці, яке витоптане дев’яностими роками. Тому ми нічого не перегортаємо, в нас така ілюзія.
Або, скажімо, перегортаємо одну і ту ж саму сторінку туди-сюди. Звичайно, динаміка є, але вона має короткотривалий характер. Я би сказав, що ми просто хронічно наступаємо на одні і ті самі граблі. А оскільки ми того не відчуваємо, то в тому місці, куди вони б’ють, у нас уже мозоль виріс. І нам здається, що це – потужна динаміка суспільного процесу.
Я вважаю, що ми взяли хибні точки для націотворення. Навіть не ми їх взяли, а наші предки, керуючись кордоцентричністю та романтизмом. Ми наділяємо людей минулого своїми уявленнями про світ, своїми амбіціями і своїми переживаннями.
Можливо, це справедливо, але ми зараз говоримо про функціональність. А функціональність історичного процесу не має нічого спільного з романтизмом, в який ми віримо. Треба було починати відлік від Січі. Мали б Січ і зараз, а не русько-візантійський балаган.
Що в такому випадку робити, щоб циклічність історії не вдаряла нас граблями?
Питання – кому робити. Це одна з засадничих помилок, коли ми говоримо про народ і про Україну взагалі. «Всі взагалі» нічого ніколи робити не будуть, бо не можуть, не хочуть і в них немає мотиву. У суспільства загалом не існує мотиву, який би з’являвся зсередини.
Він може бути нав’язаний диктатором, королем, вождем. І той, хто його нав’язує, повинен мати достатньо ресурсів впливу і достатньо «пряників» і «батогів», щоб змусити людей поводитися одностайно. Але і це вдасться на короткий термін. Тому великі імперії довго не існували.
Українці поводяться злагоджено, якщо є зовнішні загрози. Тобто, нам насправді бракує реальної зовнішньої загрози, якщо ми говоримо про тенденцію об’єднання. Коли в нас є чи окупація, чи Радянський Союз, чи ще якась біда, тоді Україна є достатньо одностайною, згуртованою, бо є зовнішній виклик, який реально загрожує особистісному рівню існування.
Коли цього немає або воно не серйозне, то з’являється глибинна і давня федералістська або навіть «земельна» тенденція. Бо федералізм – більше політичне поняття, а «землі» – глибше.
Люди в різних регіонах мають різні акценти в своїй поведінці, в інтерпретації. Знову ж таки – різний клімат, ландшафт. Тому треба зрозуміти, що ми – різні, і це нормально. В жодній країні світу ви не знайдете одностайності при ближчому розгляді. Всі країни і їх сегменти всередині достатньо сильно не люблять один одного.
Нещодавно Умберто Еко в інтерв’ю сказав, що Італія – це взагалі вигадана країна, складена фактично з міст-держав. В абсолютно унітарних Сполучених Штатах південь і північ досі мають протилежні уявлення про історію і про ставлення один до одного.
Про Британію і Ірландію, Канаду і Квебек, Бельгію можна навіть не згадувати. Це звичний стан настроїв в країнах. Ми чомусь в своїй історичній меншовартості вважаємо, що всі інші – досконалі і сильні, а ми бідні нечупари і у нас тут якісь ексклюзивні проблеми. Таке саме в усьому світі.
Комплекс меншовартості, про який Ви говорите, це один з архетипів нашої нації?
Так, я вважаю, що це один з архетипів. Він вмотивований історичним і політичним генезисом створення української нації. Бо більш ефективно на цій землі люди працювали тоді, коли приходило сильне зовнішнє управління: починаючи від норманської доби Київської Русі і закінчуючи «совєтами».
Українці тоді дуже функціонально, ефективно і плідно працюють. І їх ставлять за приклад, як добрих гастарбайтерів. І це – на власній землі. Як тільки вони починають щось самостійно очолювати, у великому масштабі, тут ефективність закінчується.
Найвиразніше меншовартість проявляється у вульгарній критиці, у лайці удаваних або реальних конкурентів. Люди сильні і впевнені в собі не критикують когось, бо їм це нудно і нецікаво. Вони зайняті своєю справою. Коли Черчилля спитали, чому в Британії немає антисемітизму, він сказав: «А ми не вважаємо, що євреї розумніші за британців».
Але здебільшого ті люди, яких ми бачимо на телеекранах, і яких нам нав’язують в ролі еліти, лише тим і займаються, що критикують один одного. То чи є вони елітою?
Ні. Вони не є елітою. По-перше, ми бачимо тих, кого нам показують. Це прямий наслідок грошових впливів, ситуативних політичних розкладів і прогресуючого дебілізму українського телебачення. Це маркетинговий хід: в бажанні розширити контент.
Рівень передач мусить спускатися до максимально ідіотичного, щоб їх дивилися навіть люди абсолютно примітивні. Таким чином забезпечують охоплення аудиторії. Охоплення аудиторії – це реклама, а реклама – це гроші. Коло замкнулося.
Серед тих, кого нам показують, можуть бути більш або менш цікаві люди. Але вони, повірте, однозначно цікавіші поза екраном. Найцікавіші розмови на телебаченні, де я часто буваю, відбуваються тоді, коли камери вимикаються. Це – класика жанру.
На шляху елітотворення будь-якій нації мусимо пройти певні етапи. Спочатку є своєрідний посполитий бандитизм, який в Європі був на початках творення національних держав. Потім нащадки цих бандитів стали баронами, графами і феодалами. Потім з тих графів і феодалів з’явилася аристократія, її влада була легітимізована якимись законами і підзаконними актами. А вже нащадки аристократії стали елітою.
В нас щойно закінчується і цей бандитський період. Я це без негативної конотації кажу – просто такий етап. Більше того, система функціонування злочинного світу досить ефективна, бо вона не лише ґрунтується на певних правилах і системі цінностей, а закріплена кров’ю. А це, як показує історія, сильний аргумент для того, щоб люди працювали так, як їм кажуть, а не як їм заманеться.
Ми зараз починаємо цей етап переживати, він дійсно вже відходить в минуле. Але 20 років для історії – це навіть не мить, це – ніщо. Ми в своїй кордоцентричності думаємо, що це – термін. Ми в цьому плані тільки можемо змагатися з росіянами, які щороку казали, що ми от-от розвалимося і впадемо.
А ми двадцять років крутимо їм дулі у відповідь і тим втішаємося. Але більше ні на кого це не впливає. На такому локальному рівні сприйняття 20 років – великий період.
На запрошення журналу «Ї» до Львова також приїздив Сергій Дацюк. Він говорив, що еліта масово покидає Україну: виїздить за кордон або іде у внутрішню еміграцію. Через те він наголошував, що Україні в нинішньому її варіанті краще загинути, аби переродитися в якісно іншу державу. Скажіть, як автор праць на тему політичної еліти, чи справді ситуація настільки критична?
Дацюк дуже гарний методолог і цікавий філософ, але він підходить до системних явищ з точки зору тієї логічної «кантівської» парадигми, в якій він сам існує. Якщо намалювати точку «А» і точку «В», то його лінія проходить в точку «С», і з цієї точки зору він правий. Але живі системи розвиваються за інакшими закономірностями. Такий підхід називається фрактальністю.
Є фрактальна психологія, яка говорить, що ви не можете з допомогою лінійного мислення продемонструвати чи показати, як росте дерево. Його можна описати з точки зору фракталу. Так само і живі системи. Є дуже багато точок біфуркації, які коригуються в кожній хвилині. Ми знаємо, що дерево буде рости вгору.
Це аксіома, і для цього дійсно достатньо математики, логіки і Канта. Але ми не знаємо, якої воно буде породи, доки виросте, чи будуть в нього якісь плоди, не кажучи вже про те, чи можна буде з нього робити якісь меблі і все, що можна робити з деревом.
Дацюк мислить, як гарний середньовічний філософ, ну як Декарт чи К'єркегор, наприклад. В цьому сенсі він такий самий есхатолог, як і його колеги 300 років тому.
Крім того, коли ми говоримо в категоріях зламу чогось, що може зламатися, то ми упускаємо з уваги те, що українська людина дуже м’яка і піддатлива. Вона, з одного боку, неймовірно терпляча – це одна з сумнівних чеснот, які у нас є. А друге те, що в масі своїй суспільство має великі амортизаційні запаси, особливо наше.
Ми пристосуємося до будь-чого. Ми і комунізм пережили, і голод пережили, і, я думаю, навіть нашестя інопланетян переживемо, не кажучи вже про наступні вибори. Вибори – це взагалі не проблема.
Якби у нас було таке штивне тверде суспільство з жорсткою системою, з абсолютно прозорою банківською системою, звичайно, воно би захиталося і розвалилося при перших подихах європейської кризи. А так у нас 70% економіки в тіні.
Вона, як жила собі в тіні тисячу років тому, так і зараз живе. Тому я в цьому сенсі не є прихильником боротьби з корупцією. Ніде в світі ніхто не поборов корупцію. Її можна тільки регулювати в якихось розумних межах. Бо це людські стосунки – світ так влаштований, людина теж.
Ви говорили про страх як глибинний фактор людських вчинків. Страх чого, на Вашу думку, притаманний українцям найбільше?
Коли я працював з концептом страху, я виходив з того, що в моїй системі людської психіки страх – це усвідомлене розуміння того первинного хаосу, який є в глибині кожної людської істоти, а можливо і не тільки людської.
І коли цей енергетичний хаотичний імпульс піднімається до рівня свідомості, він викликає певну тривожність. І люди сильні, його долаючи, стають сильними і сміливими людьми. Люди, які його пропускають в неадаптованому вигляді в свідомість, стають боягузами.
Я не виділяв би українську націю в якусь особливу категорію, бо в ній присутні і ті, і ті люди.
Інша річ, що люди полохливі і боягузливі краще адаптуються, довше живуть і можливо навіть успішніші. А герої живуть коротко, яскраво вмирають і не лишають по собі дітей, як відомо з прикладу Тарасу Бульби. Це власне українська історія.
Тому, з точки зору, євгеніки чи соціальної біології я завжди дивуюся, чому Україна пишається тими людьми, які не продовжили свій рід, а просто продемонстрували вірність тим принципам, які більше ніхто у них фізично не успадкував.
Це, можливо, духовно і ідеологічно правильно, але всяка жива система жива тоді, коли її рід продовжується по факту. Родинне виховання є найсильніше і наймогутніше. Ніяка школа чи церква з родиною конкурувати не може і не могла би.
Щодо соціальної психології як такої. У свій час світ сильно струсонули результати експериментів у цій науці. Варто згадати і експеримент Мілгрема, і Стенфордський тюремний експеримент Зімбардо. Скажіть, над чим зараз працює соціальна психологія? Що нового, революційного вона може запропонувати людству?
Я думаю, що стара «світська» соціальна психологія в 70-х роках закінчилася. Ті експерименти, про які Ви говорите, показали дослідникам і їхнім спонсорам, що людська природа значно похмуріша, ніж можна було про це думати.
Вони тоді все швиденько згорнули до простих експериментів. Наприклад, як поводитися білому продавцю-гею в «чорному кварталі», чи як жінці-феміністці поводитися в Східній Європі, коли хтось щиро скаже, що в неї гарні цицьки. Я думаю, на цьому справжні експерименти закінчилася. Можливо, спецслужби щось вивчають, але ми зараз не дізнаємося про це.
Нове дихання отримало те, що раніше називалося культурною антропологією і психологією культури. Сама антропологія, маючи в основі своїй когнітивну психологію, вже дійшла до певної межі, коли вона чітко зрозуміла, що дискусія про те, що таке міф і ритуал, неможлива без урахування психологічних особливостей людей, які власне і є інструментом відтворення міфу і ритуалу.
З’явилося кілька цікавих тенденцій і шкіл в культурній психології, хоч там навіть термінологія ще не усталена. Наприклад, є теорія артефактів Коула, яка говорить про відтворення людьми реальності не лише через історизм сприйняття, а й через вплив на них матеріальних об’єктів.
Є психоаналітична теорія, ще півтора десятка різних шкіл. У світі психології накопичено багато експериментального матеріалу. Але всі нарікають на кризу методології, відсутність його сучасного осмислення. Думаю, просто бояться зробити певні висновки. Тому будуть розвиватися «безболісні» для спонсорів напрямки, без прямих висновків, які би понижували самооцінку людей, що дуже важливо. Хоча загальний висновок такий є, сказаний ще Арістотелем: людина – це «зоополітікон» – «політична тварина».
Хочемо ми цього чи ні, а культура буде існувати, навіть не залежно від соціального устрою. Є відносно стабільні чинники, наприклад, людська психіка, і відносно динамічний чинник – культура. І от на стикові цих явищ, я думаю, соціальна психологія отримає колись нове дихання.
У січні 2010 року Ви наголошували, що українській журналістиці найбільше бракує якісних розслідувань. Минув майже рік. На вашу думку, ситуація змінилася?
Змінилася. Розслідування газети Експрес я вважаю блискучим. Я не думаю, що воно є чисто журналістським, які й всі хороші журналістські розслідування. Тому що його масштаб – небувалий, тут використано якісь допоміжні сукупні ресурси. Але це непоганий прецедент, як приклад, без перебільшення, загальноукраїнського масштабу.
Мені це зрозуміло, бо я про Слюсарчука писав подібне сам. Звісно, журналістські розслідування в Українській правді чи інших виданнях мають в своїй основі грантівську підтримку. Це – не добре, і не погано – просто по факту. Це дозволяє журналістам бути досить незалежними в розслідуваннях.
Але розслідувати те, хто в кого скільки вкрав в Україні можна нескінченно, бо все рівно хтось в когось щось вкрав. Все, що дорожче певної суми грошей, вкрадене. І всі це прекрасно знають. Тому тут є така журналістська гра, такий секрет Полішинеля: «Ах, ми дізналися, що він – корупціонер!».
Роблять наївні очі, наче перед тим ніхто 20 років цього не знав. Трохи «дитячий садочок», на мою думку, тому що я не люблю, коли очевидні речі видаються за відкриття. Як у п’єсі Мольєра, герою пану Журдену казали з розумним виглядом, що він, виявляться, розмовляє прозою. Так само і в журналістських розслідуваннях. Хоча підхід технологічно правильний, якщо стати на бік журналістів.
Якщо журналістиці займатися не тим, хто що в кого вкрав, то куди спрямувати свою діяльність?
Наша журналістика переживає фінансову кризу, як і система фінансування будь-чого. Хороша журналістика повинна добре оплачуватися. Добре оплачувати журналістику можуть тільки ті люди, які впевнені, що ця журналістика працює тільки на них особисто. Це логічно і закономірно.
Не будемо ж ми вірити після цих слів, що хтось дасть гроші, щоб хтось провів розслідування проти нього самого. Звичайно, що ні. Держава теж не дасть гроші, бо держава – це ті самі люди. Тому за копійки журналісти і напишуть на копійку. Я не бачу загадки в тому, що існує такий стан справ.
Будьмо відвертими, насправді немає великого суспільного запиту на розслідування, бо люди і так це все знають. Нехай подивляться по сусідах, нащо їм журналістика. Вони бачать це кожен день. Достатньо вийти на вулицю і подивитися на вартість автомобілів, на яких їздять їхні сусіди.
Ви свого часу писали у стилі фентезі. Чи плануєте повернутися у цей жанр літератури?
Повернувся. Працюю над романом в жанрі постапокаліпсису. Будучи людиною достатньо єхидною і скептичною, я ненавиджу «писати в стіл» і думати, що хтось колись посмертно опублікує мої «геніальні» рядки.
Дурне марнославство, вмираєте – і більше нікому не потрібні.
Тому все, що я пишу, я зазвичай продаю. Одним з моїх натхненників, з точки зору маркетингу своїх творів – Стівен Кінг, про якого я збирався писати дисертацію ще Інституті літератури.
В нас погано з ринком культури, але з виробниками все гаразд. Я не маю на увазі творчі спілки – це окрема трагікомічна тема. Але є багато цікавих прозаїків, і поети є прекрасні, без перебільшення. Та це зовсім не ті, хто при творчих посадах.
Мені, як літератору, нема потреби «розкручувати» своє ім’я, воно і так є. Тому, якщо написане мною, чомусь не купують, значить воно просто погано написане, треба переписати, і не треба кивати за загальний стан культури.
Треба чітко рахувати, що було в цьому жанрі вже зроблено, і як воно буде виглядати.
Справа в тому, що я почав зараз дві книжки водночас. Одна, про яку я вже згадав. Інше – це продовження «Тремтячих еліт». І можливо, вона легше напишеться, бо я виразніше розумію, що саме в ній має бути. Вона називається «Галюцинуюча спільнота».
Читачі першої книжки сказали, мовляв, ця книжка про еліту, а тепер треба про нас. Я сказав: «Ну добре, тільки потім не нарікайте». І в назві вже зрозуміло, як я оцінюю тип суспільної поведінки. І це часткове пояснення того, про що ми зараз говоримо. Ми – галюцинуюча спільнота, при чому ці галюцинації колективні. А ми думаємо, що то і є справжнє життя.
фото: gdb.rferl.org