Ще не вщухли пристрасті навколо вітчизняних парламентських виборів, як широкому загалу підкинули чергову резонансну тему для обговорення. Міністерство охорони здоров'я України скерувало на розгляд парламенту законопроект, за яким кожен громадянин може стати потенційним донором органів після своєї смерті.

Наразі профільний комітет Верховної Ради забракував цей документ. Проте вирішувати проблему «анатомічного матеріалу» рано чи пізно нам таки доведеться. Бо того вимагає життя. Життя тисяч людей, для котрих трансплантація дає чи не єдиний шанс на порятунок.

За словами головного трансплантолога держави Олександра Никоненка, в Україні щонайменше сім спеціалізованих центрів готові працювати постійно. Адже щорічно пересадки нирки потребують приблизно 2,5 тисячі хворих, печінки – майже 1000, а серця – понад 500. Однак, більшість із них помирає, так і не дочекавшись своєї черги на операцію.

Протягом року в Україні здійснюють заледве сотню трансплантацій нирки, одну-дві – серця та 12-14 – печінки. Скажімо, у США за цей же період нирки пересаджують 16-18 тисячам пацієнтів, а печінку – 3-4 тисячам. Навіть у сусідній Польщі в порівнянні з Україною ситуація виглядає оптимістичніше: щорічно до двох тисяч пересадок нирок, 700 – печінки і 500 – серця.

Наші клініки мають і сучасне обладнання, необхідне для проведення таких операцій, і висококваліфіковані медичні кадри. Врешті, саме наша країна є батьківщиною трансплантології. Свою дещицю у її розвиток внесли такі відомі вчені, як Пирогов, Шимановський, Шамов, Філатов та багато інших. Та й перша у світі трансплантація нирки була здійснена в Україні – ще 3-го квітня 1932 року.

Тож є усе. Крім головного – органів для пересадки. Тринадцять років тому в Україні був прийнятий закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів». Він обмежує можливість їх вилучення навіть з тіла покійника. Тобто у правовому плані було запроваджено так звану «презумпцію незгоди».

Простіше кажучи, забрати потрібний для трансплантації орган у померлого дозволяється лише у випадку, якщо він іще за життя погодився на це. Коли ж такий «заповіт» офіційно не оформлений, то на вилучення органу необхідний дозвіл родичів. Зазвичай медики наражаються на відмову. І не дивно. Нагла смерть людини (анатомічні запчастини переважно беруть у жертв ДТП чи іншого нещасного випадку) викликає важкий шоковий стан у її близьких. Про яке вилучення нирки або серця може йтися у цей момент?

Існують й інші нюанси. Зокрема, на пошуки родичів потенційного донора необхідний певний час. Потрібен він і на саму операцію із забору органів, яка іноді є іще складнішою, ніж сама трансплантація. Якщо медики не вкладуться у відведені часові межі, то усі зусилля будуть марними. Донорське серце перед пересадкою можна зберігати усього 5 годин, печінку – 12 годин, нирки – добу.

Власне, тому МОЗ України і вийшов на парламент із законодавчою ініціативою. Мовляв, якщо за життя громадянин юридично не відмовився від перспективи після смерті піти на «матеріал», то він автоматично стає донором. Причому безкоштовним. Розробники документу посилаються при цьому на досвід Росії, Білорусі на низки інших країн, де діє «презумпція згоди».

Звичайно, ще Китай можна згадати, де кожного року здійснюють десятки тисяч трансплантацій. Потрібні для пересадки «матеріали» там вирізають навіть у живих людей (зокрема, і у в’язнів совісті). Коли стало про це відомо, медичні світила з усього світу навіть об’єдналися в організацію під назвою DAFOH («Лікарі проти насильницького вилучення органів»). У жовтні цього року вона ініціювала збір підписів під петицією до Верховного комісара ООН із закликом створити спеціальну комісію для розслідування таких злочинів. Чи є під нею
автографи українських медиків – достеменно невідомо.

На роз’яснювальну роботу серед населення у «мозівському» законопроекті відведено лише два місяці! Протягом цього часу кожен повнолітній (за дітей мають вирішити батьки), хто не бажає, аби після смерті його розчленували, має написати відмовну заяву і віднести її у поліклініку за місцем проживання. Чи відправити в Держслужбу із трансплантації електронною поштою.

От тільки не ясно, чи матиме вона законну силу у випадку виникнення конфліктної ситуації. А з урахуванням того, що у нас вміють губити та фальсифікувати навіть виборчі протоколи з мокрими печатками, усе це, м’яко кажучи, «фількіна грамота». У жодному суді (тим паче українському) жодний родич донора опісля нічого не доведе.

Прийняття такого закону визнали наразі неприйнятним навіть представники Партії регіонів. «Там на кількох папірцях написано про скасування презумпції незгоди, і найголовніше – скасовується стаття, яка обов'язково має регламентувати вилучення органів лише за умови смерті мозку, – зауважила представник фракції ПР Тетяна Бахтеєва. – Тому не виключено, що людина буде ще жива, а в неї вже забиратимуть органи. Це неприпустимо».

Дивно, але в Україні до кінця неврегульованим ще залишається навіть питання чітких критеріїв діагностування смерті мозку у пацієнтів реанімаційних відділень. Та й їх працівники не у захваті від перспективи виносити остаточний вердикт.

Правники зауважують, що у законопроекті не передбачені й механізми, які виключатимуть зловживання. Серед можливих ризиків – майже повний розбір людини на органи. Адже здійснюються пересадки не лише серця, нирок чи легень, а й шкіри, м’язів, сухожиль тощо. Те, що залишиться від покійника, доведеться ховати хіба у закритій труні.

Інший ризик – процвітання «чорної» трансплантології. Олександр Никоненко сьогодні запевняє громадськість, що її існування в Україні «в принципі не можливе». Головний вітчизняний трансплантолог, мабуть, погано ознайомлений із правоохоронною статистикою. За даними Генпрокуратури України лише протягом 2005–2008 років було розслідувано 4 кримінальні справи за ст. 143 Кримінального Кодексу, пов'язані з торгівлею органами і тканинами людини. За трьома із них винесено обвинувальні вироки.

Є й свіжіші приклади. Наприкінці цього року співробітники СБУ затримали у Миколаєві автомобіль з холодильником, в якому перевозились людські очі, суглоби та деякі внутрішні органи. В оприлюднених повідомленнях йшлося про причетність до протиправної діяльності деяких працівників Бюро судово-медичної експертизи МОЗ у Миколаївській області. Навіть коли вони до того нічого і не мають, то звідки взялися людські запчастини?

Ще на пам’яті багатьох й арешт в Україні ізраїльського хірурга Міхаеля Зіса, якого звинувачували у вилученні органів людини шляхом обману з метою трансплантації. Окружний суд Хайфи (Ізраїль) засудив його співучасників до різних термінів покарання. А наш Ворошиловський райсуд Донецька визнав лікаря невинним. Мовляв, він привозив для трансплантації в Україну винятково родичів донорів, тож жодного закону не порушив.

Так, донором може стати не лише покійник, а й живий громадянин. Якщо він є родичем хворого або його чоловіком чи дружиною. Однак, трактувати поняття «родич» можна по-різному: брат, сват, кум, вуйко або іще якось. Тож оголошеннями тієї «рідні» Інтернет переповнений. Усі вони пропонують на продаж власну нирку, печінку тощо. Ціни «чорного ринку» різні. За рогівку ока правлять від 5 000$, за фрагмент печінки –5 000-55 000$, нирку – від 10 000$, кістковий мозок – 40 000$. Гірко усвідомлювати, та пропозиція вже перевищує попит у цифровому відношенні. Утім, хоч люди і зголошуються на таку операцію добровільно, бо спонукає фінансова скрута, їх дії протизаконні.

Представники церкви загалом позитивно ставляться до донорства органів. Але тільки за умови, що воно добровільне та безкоштовне. Натомість більшість українців сприймають «презумпцію згоди» негативно. Для того, аби психологія населення стала іншою, потрібна не тільки роз’яснювальна робота. Має змінитися і ментальність, і матеріальне становище людей. «Покращення вже сьогодні» марне чекати, на це піде ще не одне десятиліття.

Згоди на вилучення органів у померлих родини не даватимуть доти, доки не будуть упевнені, що така операція доступна не лише окремим заможнім українцям, а й будь-кому, хто її потребує. Що звернувшись за допомогою до медиків, вони її отримають у повному обсязі – незалежно від товщини свого гаманця. Наразі майже 90% населення держави лікується найдешевшими пігулками, економить на харчуванні, аби зробити рентген чи УЗІ, та купляє за власні кошти бинти і гіпсові пов’язки, якщо зламає ногу. Тобто – потрібно витіснити з охорони здоров’я бізнес і запровадити страхову медицину, якою в Україні навіть ще й не пахне.

Стосовно ж донорства органів, то у світі є й інші, здається, більш прийнятні для нас форми, ніж їх «примусове» вилучення. Наприклад, у Німеччині воно не лише активно пропагується. Той, хто погоджується стати потенційним донором, отримує відповідний документ про переважне право отримати у разі потреби орган для пересадки. У Ізраїлі діє так звана картка Аді – кожен, хто підписується нею, засвідчує свою згоду на пересадку органів після смерті. У США в особистих документах та водійських посвідченнях громадян, які погодилися на таке донорство, робиться відповідна помітка.

Свого часу в Європарламенті обговорювали й питання легалізації торгівлі органами, але під жорстким контролем. Мовляв, це зупинило би злочинний бізнес. Проте одностайності так і не дійшли. Натомість українська влада кинула у суспільну свідомість українців чергову «міну» сповільненої дії й вивчає –промовчить народ щодо цього експерименту чи протестуватиме? Якщо знову все пройде «шито-крито», то черговий бізнес проект можна починати. Душі вже куплені, можна братись й за тіла.

За матеріалами Сегодня, Українська правда, Багнет, Преступности.НЕТ

Ліля Миць