Коли ми розмовляли із Зоряном Попадюком, серед протестувальників іще не було жертв. Політв’язень порівнює ситуацію, яка була в 1970-х роках, із теперішньою, та, виявляється, попри зовнішню відмінність, таки є чимало паралелей. Головний збіг — від брежнєвського режиму, який так пишався «стабільністю», і до нинішнього, що так само говорить про стабільність, у психології влади змінилося небагато. Водночас, напевне, основна відмінність нинішнього спротиву від тодішнього — в його масовості. 

— Пане Зоряне, серед регіоналів кажуть, що ухвалені недавно закони відповідають європейським нормам і дуже хороші. Але за радянських часів так само переконували, що тодішня конституція була найдемократичнішою у світі.

— Так, вона була дуже хороша, але в ній був один елемент, який робив її гіршою за інші, — стаття №6, яка закріплювала керівну та спрямовувальну роль компартії в країні. Також була стаття про цілісність і недоторканність радянської держави — під дію цієї статті потрапляли майже всі українські диси­денти, адже ми говорили про самовизначення республіки. Саме за це отримав смертний вирок Левко Лук’яненко. У мене одна стаття була «антирадянська пропаганда та агітація», інша — «організаційна діяльність задля скоєння особливо небезпечного державного злочину».

— Чи можна сказати, що нині намагаються відновити ту шосту статтю — не стільки формально, скільки фактично?

— Боюся, те, що відбувається нині, має трохи іншу природу. На мою думку, цей конфлікт має не цілком усвідомлену етнічну основу. Бажання проімперських сил узяти реванш за проголошення українцями незалежної національної держави є очевидним. І ця хвиля імперського реваншизму йде під впливом націоналістичних російських сил, які свідомо чи напівсвідомо забезпечують тісну змичку олігархії та криміналітету, що є основою створення фашистської держави з рашистською ідеологією. Олігархічно-кримінальний рашизм — це ідеологія сил, що намагаються встановити в Україні свій новий порядок. Чого варті лишень вислови лідерів так званого «Оплоту» на телеканалі «112».

— Коли Ви здійснювали антирадянську діяльність, то усвідомлювали, що порушуєте радянські закони?

— Психологічно я їх ніколи не вважав законами — це була диктатура, яку встановили у 1920-х роках на Сході, а наприкінці 1930-х — на Заході Україні. Від тієї диктатури загинули десятки мільйонів українців і не лишень. Тому боротьба проти СРСР була виправдана в будь-яких формах. Однак ми намагалися дотримуватися чинного законодавчого поля. Спиралися на конституцію, яка гарантувала свободу слова, самовизначення, говорили про референдум — тобто нічого незаконного з погляду тодішнього совєцького чи, тим паче, європейського законодавства не робили. 

Водночас абсурдні закони виконувати дуже складно. Якщо йдеться про закони від 16 січня 2014 року, то їх ухвалювали тільки для того, щоб розігнати нашу сучасну Січ — Майдан. А це, як ми розуміємо, — рожевий сон Януковича та його команди. Вони можуть зрозуміти будь-що, лише впершись чолом у стіну. Так вони й зробили, вдаривши об хвилю народного спротиву законами, які обмежують права людини. Такі закони нежиттєві, і їх можна насаджувати тільки методами Пол Пота, Гітлера, Сталіна, Мао чи якогось там Кім Ір Чена або Чен Кім Іра.

— Теперішня влада родом зі совка. Чим тодішні часи й нинішні схожі?

— Психологія влади не змінилася: вона вважає, що ощасливлює людей, часто — силоміць. А якщо натрапляє на спротив, вважає його інспірованим ззовні, який не дає їм змоги робити добро. Цю психологію особливо чітко помітно в Миколи Азарова. У Віктора Януковича натура трохи іншого характеру: в нього психологія грабіжника, він не читав і не знає жодної, навіть російської класичної літератури з її гуманістичними обріями, звідси його постійні анекдотичні помилки, коли він Ахматову плутає з Ахметовим, визнає А. Чехова «великим українським поетом» чи плутає Іран з ураном. За більшовиків була інша мотиваційна частина — брехлива ідеологія, на яку всі молились, а тут її немає, є тільки клан, кримінальна «сім’я», психологія злочинця, що її означають «понятія». 

В. Янукович чужий не тільки в нас, а й у Росії, бо Владімір Путін вважає себе кадровим офіцером, якому не за рангом дружити з крадієм шапок і хуліганом.

— Як колишній політ­в’язень Ви знаєте не лише це середовище, а й людей, які виступали тоді адвокатами на судових процесах проти Вас. Одним із таких адвокатів, якого залучили до справи Василя Стуса, був Віктор Медведчук — постать, яку нині демонізують. А де коріння його специфічного ставлення до України й українців? Чи воно не з того судового процесу проти В. Стуса?

— Не думаю. Тоді він не міг бути помітною постаттю, просто був заробітчанином-юристом. Гадаю, ним керують інші мотиви. Він є москвофілом, який, напевно, походить з тієї частини Закарпаття, яке не сприйняло української ідеї. Через релігійну архаїку в поглядах Москва для них була вершиною всіх суспільно-релігійних устремлінь. Можливо, я помиляюсь, але це — серцевина ідеологічного русинства. Особиста образа в цьому випадку, вважаю, відіграє незначну роль, адже Василь Стус особисто не міг викликати у В. Медведчука образи.

— Віктор Медведчук каже, що не мав шансу захистити В. Стуса. Наскільки тоді це було реально?

— Кожен адвокат, причетний до наших справ, мусив мати допуск від КДБ як людина, яка не піде проти системи. З іншого боку, можливість захистити складалася лише з таких аргументів: молодий, дружина вагітна, діти малі чи хворі, потрапив під ворожий вплив, морально нестійкий… Конкретних можливостей адвокати не мали. Інша річ, що одні поводилися по-людськи, були сполучною ланкою між дисидентами та їхніми рідними, інші це робили формально. Відмовитися від захисту не було змоги, бо держава призначала адвоката насильно. Він справді не міг захистити, але був спроможний показати свою громадянську позицію. У Москві були адвокати, які відмовлялися від участі в таких процесах або боронили підзахисних чесно, але в Україні я таких не знаю. Система була страшна своєю тотальністю — вона заповнювала гниллю абсолютно все.

— Чи є те, що нині відбувається, спробою відродити тоталітарну систему, як це було тоді?

— Спроба відродити є, але в них нічого не виходить. Хоча цю мрію, бажання встановити диктатуру вони мають у крові. Це, з одного боку, від малокультурності та не­освіченості. З іншого — від кримінальної психології. Адже В. Янукович виростав у напівкримінальному середовищі, був суджений за грабіж та завдання тілесних ушкоджень з хуліганських мотивів, він — син колишнього німецького старости, його сім’ю вислали на Донбас через те, що його батько служив німцям. До речі, темні сторінки, пов’язані зі служінням німцям, є і в історії родини В. Медведчука. А таким людям притаманна психологія раба, який хоче бути біля влади. Таким самим прикладом є нащадок придворного кухонного слуги В.В. Путін, бо ж ця собача спрага «високої служби» передається генетично. 

— Свого часу більшовики насаджували «щастя» силоміць. Події останніх днів підтверджують, що В. Янукович так само готовий іти на силове насадження свого розуміння «щастя»… Чи є теперішня Партія регіонів прямою спадкоємницею КПРС передусім в організаційних методах?

— Вони мають суттєві відмінності. Все ж регіонали — ліберали за ідеологією, які, проте, спираються на велику олігархію та кримінал, що має всі ознаки фашизму. Тому пов’язував би їх з тими порядками, що їх насаджує в Російській Федерації В. Путін, який асоціюється в мене зі Столипіним — дія­чем царської Росії. Але не слід забувати, що в нас відбувається кримінальна окупація, і їхні, тобто кримінальників, бажання — грабувати й досягати збагачення будь-якими методами. З іншого боку, вони є проросійськими чи креольськими силами в Україні. Ніякого щастя нам не принесуть, хіба що таке, як Євро-2012 чи Олімпіада-2022, де можна багато накрасти та стати супербагатієм.

— Якщо, знову ж таки, порівнювати ті часи, коли Ви були дисидентом, і теперішні дні — коли було складніше?

— Якби тоді ставили такі цілі, як тепер, то тоді було б складніше. Однак ми були до певної міри реалістами та ставили значно менш масштабні цілі. Мали передусім моральну відповідальність, але тоді відповідали тільки за самих себе, можливо, ще за кількох осіб, які йшли за нами. Ми не вели тисячі людей на барикади, за нами не стояли ті, хто міг постраждати через нашу діяльність, за винятком невеликого числа наших прихильників чи рідних. Ніхто ніколи не вірив, скажу відверто, що ми переможемо чи, точніше, доживемо до того часу, коли найогиднішій з усіх у світі держав — СРСР — настане кінець, і вона впаде під вагою власної недолугості.

— Те, що наразі на Майдані немає єдиного лідера, — добре чи погано?

— Поки що добре. Інша річ, що наша свідомість потребує єдиновладдя. Але такий лідер має з’явитися сам по собі. Скажімо, таку ініціа­тиву взяв на себе Віталій Кличко, коли подався стати між протестувальниками й солдатами МВС. Якщо він зможе витримати такий темп, то буде лідером. Лідером не можна призначити, мусять бути кроки, які створюють харизму. В. Кличко має всі задатки для цього, інша річ — його погляди. Нині це радше небажання миритися з чинним режимом, який геть не подібний на цивілізовані суспільства. Тому Віталій Кличко переконаний, що треба зробити так, як є на Заході, однак цілісної картини національного майбутнього ще, на мій погляд, не має. У Пет­ра Порошенка така цільна картина мала б бути та й справа його солідна, корисна і тривка. Якщо говорити про Олега Тягнибока, то мені не завжди подобається його риторика, навіть не стільки його, як деяких членів його команди. А от Арсеній Яценюк показав свою розмиту свідомість іще під час президентської кампанії. У нього немає твердого переконання. Не можу я повірити, що президентський кандидат не контролював, що пишуть у його бойовому листку найняті функціонери, які могли дозволити собі сказати: «Україна постала з волі зрадників та національно-стурбованих дурнів» (автор — Паламарчук). Поки я знову повірю в цього політика, мине немало часу.

Розмовляв Олександр Сирцов