"Кримська Свiтлиця" #45 за 16.12.2011 Тема "Українці мої..."

Версiя для друкуОбговорити в форумi

Василь ГОРБАЧУК
 «ТРИДЦЯТЬ РОКІВ НА ДОНБАСІ»

Так приємно радіти успіхам побратимів! Сідаючи за написання цього матеріалу, я ще раз пригадав першу зустріч із професором Василем Горбачуком у 2004 році. А їй передувало наше листування на сторінках «Кримської світлиці». Боже, як швидко летить час! Як повільно реалізуються задуми… Зовсім недавно у житті українців Донбасу відбулася подія, яку ніби й не назвеш помітною: Слов’янське видавництво «Друкарський двір» видало книгу Василя Тихоновича «Тридцять років на Донбасі». По суті, це приватні щоденникові записи 1974-2004 років. Проте для дослідників радянської доби та перших років незалежності вони можуть становити певну історичну цінність. Автор, колишній викладач української мови, у вступному слові про тогочасні непрості обставини пише так: «Записи робилися в умовах, коли необхідно було дотримуватися максимальної обережності, не про все можна було міркувати навіть наодинці з собою, боячись повсякчасно непередбачуваного випадку, хоч листки мої негайно передавались і переховувались у сторонніх осіб…»
Отже, увазі читача пропонується фактично дисидентський щоденник, адже на Донбасі автор опинився після звільнення з Кіровоградського педінституту. Постійну опіку «органів» український філолог відчував через свою патріотичну позицію та контакти з Євгеном Сверстюком. Та й переконання його формувалися не в останню чергу завдяки активності українського підпілля, яке на Берестейщині (тепер — Брестська область Білорусі) діяло до початку 50-х років минулого століття. Є в книзі місця, цікаві для дослідників української душі. Скажімо, щире співчуття постійно переслідуваного КГБ викладача української мови до співбесідника-єврея, діти якого не цікавляться єврейською історією та культурою. Чи до мордвинів та удмуртів, приречених в умовах СРСР на прискорену асиміляцію. Або розмови з надзвичайно розумними та поінформованими людьми в поїздах (а де б іще радянська людина не побоялася говорити відверто?). Зафіксована розповідь грузина, який у Криму під час війни потрапив у полон. Сидів у концтаборі на території Румунії. Виявляється, розпитуючи про все у наших військовополонених, румуни дуже цікавилися… колгоспами. Дуже боялися цієї «чуми», яка може прийти зі сходу.
Є згадка про те, що в роки громадянської війни український священик закликав австрійців навести порядок у його селі. Це говорить і про рівень анархії та нестабільності в тогочасному українському суспільстві, а ще про певний ступінь довіри до… окупантів з Європи. За таку ініціативу нецивілізовані «євразійці», себто більшовики, спалили «непатріотичного» священика. Погодьтеся, факт маловідомий. І навіть якщо він не відповідає дійсності (людські перекази — це не історичні документи), все одно цікаво знати, про що думали, чим жили українці 30-35 років тому, як вони оцінювали ту чи іншу подію.
* * *
30.07.1974 р. «Я вже майже рік працюю у Слов’янську. Ліда з дітьми ще жила в Кіровограді, а в січні 1974 року захистила дисертацію. Вирішила звернутися до ректора Кіровоградського педінституту Овчаренка з проханням дати згоду на обмін нашої квартири. Той дуже розгнівався і провів з нею роз’яснювальну роботу: «На работу он (тобто я) без меня не устроился бы. Вы не знаете ситуацию — любая анонимка может испортить положение! Грубо говоря, сматывайте удочки побыстрее. Живите в общежитии, снимите угол, что угодно… Пусть сидит тихо и не делает глупостей — это мой совет вам…»
* * *
12.06.1975 р. «Бологов згадує: «Оце купив твори Остапа Вишні та Сергія Єсеніна. А тоді, в тридцяті, коли працював у школі, хтось з учнів запитав мене — хто такий Остап Вишня? Я не знаю такого, — відповідаю. Бо як би не пояснював учням, хтось може перекрутити мою відповідь, і завжди в класі є хтось такий, що донесе. Якось запитали мене і про Єсеніна. Кажу, чув, що був такий хуліган, а хто він — не знаю… Якби дізналися, що читаю Вишню чи Єсеніна, забрали б відразу!»
А якби радянська влада утвердилася на 50 років раніше? Не було б ні Льва Толстого, ні Максима Горького, ні Івана Франка… Всі вони були б в опозиції до уряду. Тепер кожен пишається цими іменами, вони зробили вагомий внесок у загальнолюдську культуру. А уявити тільки — сидить Лев Толстой з похиленою головою перед Жолдаковою, а вона його хльостко відчитує…»
* * *
17.12.1975 р. «Ф. П. Медведєв розповів, як він виступав опонентом у Воронежі: «Дисертант добре володів українською мовою, бо родом із села, де говорять українською. І на захисті він заявив, що вдома розмовляє лише українською, так йому природніше спілкуватися. І ось уявіть, це йому зовсім не зашкодило, всі проголосували «за». У нас було б по-іншому, знайшли б у цьому якусь крамолу. Надто вже почали перестраховувати себе. Я кинув репліку: «Тут, в Україні, перегинають палку з цим…» Він моментально стрепенувся: «Це не нашого ума діло!»
* * *
17.11.1976 р. «Пригадалося: на автобусній станції Покровка (офіційно Покровське) всі написи були українською мовою, навіть диктор оголошував по-українськи. Мене це вразило. Значить, місцева влада не побоялася націоналізму? А був я там десь у 1974-1975 роках».
* * *
25.05.1977 р. «Специфічна колізія: Федь, партійний працівник, показав Чумакові заборонену книжку канадського автора. Той подумав, що це перевірка, пішов і заявив. У Федя неприємності, крах кар’єри, повний провал… Болісне здивування — найближчий друг, сусід його видав! Як далі жити на світі? Тут не просто крах кар’єри, тут зневіра в людях, щось таке, що руйнується назавжди (не ворог, а друг таке зробив!), страх за близьких, обірване щастя дітей… І за що така кара? Нащо було брати оту біду в руки?»
* * *
26.05.1977 р. «Під час прогулянки біля наших будинків зустрічаємося із сусідкою, яка прогулюється з дитиною. Син (йому 4-5 років) вживає деякі українські слова. У чому справа? «Батьки мої живуть на Кубані, там місцеве населення «балакає», тобто говорить по-місцевому». «А там що — українці живуть?» — запитую. «Нет, нет, там все русские!»
Звідки ж взялася українська говірка? Не знає… І це людина з вищою освітою, працівник вузу, філолог!»
* * *
9.09.1977 р. «А. Федь розповів, що влітку цього року його хотіли взяти головним редактором журналу «Донбас». Запросили на співбесіду, потім офіційно затребували характеристику з місця роботи. Знайомі сказали, що справа вже вирішена. Але… верхні інстанції не затвердили. Говорив про це з болем. Раз оступився — більше не дадуть піднятися…»
* * *
31.10.1977 р. «У кінці березня викликали «туди». Допитував сам Мельников: «Як сталося, що в області всього один націоналіст Тихий і той вийшов на контакт саме з вами? Потім приступив до Сверстюка, Бровка. Із задоволенням ствердив, що Бровко хворий, Сверстюк засуджений. Чи не підтримую з ними зв’язків? А потім: «Мы вас знаем хорошо. Вы настоящий дисидент! И ваше место там (зробив жест рукою). Вы только случайно не угодили туда. Я даже удивляюсь, что вы до сих пор не в тюрьме!»
* * *
30.05.1977 р. «Атеїстична робота ось уже 60 років ведеться енергійно, навально, систематично, використовуються різні її форми. А релігійність ще живе, причому зовсім беззахисна, безправна, безголоса, систематично висміювана, розтоптувана. І де? Навіть у середовищі партійних…»
* * *
15.06.1977 р. «Миколаївка. Спогади Анни Степанівни: «Приходили в село різні, влада мінялася (це в громадянську). Якось зайшли в наше село мерзлікінці, то миколаївська самооборона усіх постріляла, залишився лише отаман Мерзлікін». Петлюрівців вона не пам’ятає. Були в селі денікінці. Пам’ятає священика Запольського Микиту — той закликав австрійців навести порядок в селі. Потім червоні його спалили; похорони були, на які водили всю школу».
* * *
2.07.1977 р. «Пахарєв у колі знайомих розповідав, що в Олекси Тихого знайшли зброю («от не знаю точно, чи підкинули, чи й справді знайшли — німецького зразка»). Хотіли організувати над ним публічний суд, щоб робітники виступали українською й вимагали вищої міри покарання. А де ж таку робітничу аудиторію візьмеш у Донецьку, щоб розмовляла по-українськи? Вирішили судити закритим судом…»
* * *
31.08.1977 р. «Образи, аналогії. Монголи, гуни створили завойовницький вал: підкорені народи включались у завойовницькі походи, навіть ставали важливою ударною силою. Здавалося б, цей метод могли використати німці, особливо в поході проти СРСР. Але їхня національна психологія унеможливлювала це. Саме такий похід (переможний) могла б зробити і наша країна. В епіцентрі були б росіяни (вони є продуктом асиміляції багатьох народів, історично навчились співжити й керувати іншими). Офіційна ідеологія, досвід роботи з масами, вміння опертись на певні соціальні категорії, що дозволяє знаходити підтримку серед різних народів… Крім того, як ніколи, дозрів і світ для цього: ідея світової революції витала в повітрі, розгортався рух за національне і соціальне визволення, за рівність і справедливість. Оце був би справжній вал! Завоювання світу для росіян не коштувало б дорого. Москва стала б світовою столицею. Але не сталося цього. Не сталося соціального зледеніння Землі. Занадто рано виявилася порочність системи, обмежено жорстокий Сталін виліз на престол, його культ не допускав розумних людей на верх. Зло занадто рано почало себе їсти…»
* * *
29.05.1978 р. «Відвідав Алуштинський історико-краєзнавчий музей. Татарських діячів на стендах нема. А в житті були ж… Зате є портрети Катерини ІІ та її генералів, які брали Крим. Ось кому шана!»
* * *
10.02.1980 р. «Народники. Який тернистий шлях їм випав! На які тільки жертви вони не йшли заради народу! І ось своєю кров’ю, героїчними вчинками, мучеництвом розбудили суспільство, але проклали шлях кому? У грудні 1979 року я побував у Грузії. Скрізь у магазинах, автобусах — портрети Сталіна. На базарі у Цхалтубо великоформатні портрети Сталіна продаються за 2,5 крб. за штуку. В селищі Ачігвара Галійського району Абхазької РСР побачив пам’ятник Сталіну! Стоїть біля школи. Виявляється, гроші збирали таємно серед населення, найняли скульптора і встановили пам’ятник уночі. Власті не посміли знімати (все відбувалося наприкінці 1979 року). Готувалися зустріти 100-ліття з дня народження вождя».
* * *
Квітень 1981 р. «А. С. Макаренко «Педагогічна поема». Недавно прочитав цей твір. Зовсім іншими відкрились мені проблеми, особистість автора, ніж тоді, коли читав книгу, будучи студентом. Психологія правопорушників, мабуть, нічим не відрізняється від психології автора. Не тільки в питаннях релігії, традицій, але й у ставленні до селян. Презирливі клички селян («граки»), вічні конфлікти з ними — це спільні риси Макаренка і його підопічних. Йому, напевно, як і Сердюку, властиве неприйняття українського народу і його культури. Пригадується, колись випадковий співбесідник розповідав мені, що Макаренко був білогвардійцем. У переліку авторів, з якими знайомились «горьківці», — жодного українського письменника. Чим це можна пояснити в час зростання національної свідомості і жертовної боротьби за національне існування? Чи тим, що виріс у сім’ї залізничника, який уже почувався «общерусом»? Чи, справді, вплив білогвардійського середовища? Генезис цього був би цікавим…»
* * *
3.05.1982 р. «Симпатії, антипатії, оцінки. Пригадується розмова з кандидатом медичних наук у Тбілісі (літньою жінкою). Зайшла мова про Шеварднадзе, його доповідь про Тбіліський університет. Мені сподобалися деякі місця (не порівняти з Щербицьким!). Вона ж про Шеварднадзе: «Это негодяй, вы ему не верьте, доклады ему составляют референты, он их только читает. Разве можно, чтобы милиционер управлял такой республикой?» І далі про те, що він лише на словах веде боротьбу із зловживаннями, а насправді негативних явищ стало ще більше… «А кто у вас?» (задумалася, не могла пригадати). Кажу — Щербицький. «А-а, он такой хорошенький…» Подумалося: чи не в цьому одна з причин слави Сталіна за кордоном? Читають його виступи (як я Шеварднадзе, а вона Щербицького) і вірять фарисеям, не знаючи життєвої правди».
* * *
30.10.1987 р. «Останні кілька днів допомагав Віктору Володимировичу Гридюшкові прикопувати виноград. Рідне село його — в Мінській області (70 км від Мінська). Все розповідав епізоди зі свого дитинства. Хочеться зафіксувати деякі моменти, які досить точно характеризують наш час. Виявляється, до війни в його селі була польська школа. Хоч населення говорить білоруською, польської мови не знає, але все це католики (покатоличені в давні часи), тому почуваються поляками. Там запровадили польську школу. В навколишніх селах теж сталося так, потім ці школи якось несподівано були ліквідовані. І ці польські школи були використані з типово більшовицькою метою — виховати не друзів польського народу, не прихильників його культури, змагарів за утвердження, а ворогів своєї нації. В цих польських школах культивували зневагу до польських лідерів, особливо тих, які не дали цей народ на поталу. Наприклад, коли помер Пілсудський, то кимось була створена (знайшлися і такі поети й композитори) пісенька, яку співали діти (Гридюшко лише запам’ятав її приспів: «Здех Пілсудскі, здех Пілсудскі, здех, здех, здех…»). Яка підступна політика — устами поляків знеславити їхніх провідників, захисників!
* * *
2.05.1988 р. «У квітні їздив до Києва поїздом Ворошиловград — Львів. У купе трапився цікавий співбесідник. Побував чоловік у полоні, втік до французьких партизан, повернувся до наших, працював у Чехословаччині (займався демонтажем промислових об’єктів та перевезенням устаткування до СРСР). Здивувала мене його обізнаність з історії України. Чи він тут начитався, чи в Чехословаччині (каже, що там були українські книжки). Вразив його патріотичний український дух. Є серед народу його носії!!!
* * *
30.05.1990 р. «Собор» Гончара. Пройдуть роки — багато що забудеться з творчості Гончара, але в пам’яті нащадків він залишиться саме як автор «Собору». Завдяки цій книзі він увійшов у безсмертя і разом з цим обезсмертив своїх наклепників та ганьбителів. Він буде виступати з ними в парі, як Леонід з Ефіальтом, Христос з Іудою. Великі мали антиподів — свою тінь. І ця тінь піде з ними у безсмертя, ще більше увиразнюючи їхній світлий образ…»
* * *
13.08.1990 р. «Пізно ввечері прогулювався із знайомим росіянином, який все життя провів у армії, знає з практики про багато закулісних, жорстоких вчинків. Пригадав Ватутіна: «Уничтожили, а вину спихнули на бандер. Какие там бандеры — только что фронт прошел, первая линия, затем вторая. Спецподразделения прочесывали каждый куст, выискивали дезертиров. И вот маршал без надежной охраны едет на «Виллисе» — и тут как тут бандеры. Подстроили! Ватутин был очень талантливым полководцем, авторитетным — вот и стал кому-то неугоден, опасен, решили убрать. И нашли на кого свалить вину…»
* * *
1.04.1991 р. «Був кілька разів на засіданнях рухівців. У боротьбі за незалежність України і проти бюрократії вони керуються якимось внутрішнім чуттям, не маючи ніяких знань ні з історії, ні з сучасної світової проблематики. Вражаюче мало людей читає українську пресу! І ось ми знову на переломі. Неосвічена, спантеличена, позбавлена історичних орієнтирів маса. В якому напрямку поведе її стихійна сліпа сила, куди покличуть оті «флуктуації», що виникають і поширюються в цьому середовищі?»
* * *
9.11.1999 р. «Згадується стратегія і тактика Руху. Чорновіл був ображений, що його обійшли на виборах, став в опозицію до Кравчука. Рух був силою, і Кравчука треба було прийняти до себе. А так взяли й силоміць штовхнули його в обійми комуністів. Тепер маємо наслідки…»
* * *
30.01.2000 р. «Нині кримські татари найстаршого покоління згадують, що твори Тараса Шевченка вчили в перекладах кримськотатарською з шкільних підручників, читанок. Відшукати ті читанки їм здається нереальним. Після депортації кримських татар було знищено всі фонди їхньої літератури, бібліотеки, особисті архіви письменників. І це в ХХ столітті!»
* * *
12.04.2004 р. «Про соціально незахищених людей. Є вже багато таких, хто не може дати собі ради, не розуміє, що робити, як вижити? Їх потрібно завантажити якоюсь роботою, забезпечити їжею, інакше з голоду вони стануть соціально небезпечними. Так чи інакше, необхідно створити структуру, яка б напряму зайнялася тими, хто потребує допомоги…»
* * *
На цій невеселій ноті можна й закінчити статтю. Як бачимо, професор ретельно фіксував життя країни, та й зараз продовжує жити болями народу… Спогади тридцятирічної давності цікаво аналізувати вже тепер, а через 10-15 років, сподіваюсь, буде вдвічі цікавіше читати про початок третього тисячоліття. І особливо приємно, що всю цю титанічну роботу проробив не хто-небудь, а Василь Горбачук, наш давній читач, вірний «світличанин»!

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друкуОбговорити в форумi"Кримська Свiтлиця" #45 за 16.12.2011 Тема "Українці мої..."