Нові часи не відучили виборців від схильностей до прожектерства й інфантилізму, а політиків — від прагнення грати на цих рисах характеру

Психологія визначає інфантилізм як затримку в розвитку організму, прояв у дорослого дитячих рис. З певною умовністю можна говорити і про інфантилізм цілих народів. Хоча якщо класифікувати країни за рівнем їх розвитку, то виявиться, що інфантилізм якраз таки притаманний «найдорослішим» державам, з високим рівнем розвитку. Соціальні психологи та демографи відзначають особливості так званого покоління Y (люди, що народилися в 1980-х – 1990-х рр.), яке набирає все більшу суспільно-політичну вагу, його представникам якраз притаманно відтягувати період дорослішання.

Український інфантилізм дещо інший — політична складова тут дуже велика. Українці відчувають себе в якійсь мірі «дітьми» у власній державі, на політичні процеси в якій вони не можуть постійно й ефективно впливати (доводиться вдаватися до Майдану як технології підліткового бунту), і навіть стандартна можливість впливати на ситуацію — демократичні вибори — зазвичай затьмарюється масштабними фальсифікаціями.

Це тим дивніше, що мало які нації можуть похвалитися тим рівнем зацікавленості громадян внутрішньою політикою, який спостерігається в Україні. Однак на відміну від розвинених країн, наш політичний інфантилізм призводить до того, що ми довірливо забуваємо про той величезний шлейф, який тягнеться за політиками. Якби ми не прощали їм звичку перефарбовуватися, кон’юнктурність, невміння тримати слово, то десовєтізація суспільства відбулася б уже в дев’яності. Але в той же час ми легко прощаємо неправильний вибір і собі самим. Так, можна обрати мером столиці Леоніда Черновецького, потім дивуватися своєму вибору, а згодом підтримати його кандидатуру на другий термін.

Схильність жити у вигаданому маленькому світі, наївність, забудькуватість і всепрощення успішно доповнюють і інший поширений недолік — прокрастинацію, яка перетворилася з індивідуальної хвороби на суспільну. У людини так багато справ, що вона ніяк не наважиться взятися хоча б за одну з них. Бажання відкласти важливе на потім призводить до того, що ми прощаємо подібний гріх і чиновникам. У підсумку вся відповідальність за провали перекладається на «попередників», а поширеним рецептом для незадоволених є пропозиція трохи потерпіти.

І нарешті, найбільш серйозний недолік із перерахованих — схильність українців до прожектерства, так щедро підхоплена політиками. Незліченні манілови з телевізійних екранів обіцяють підвищені пенсії, безвізовий режим із Європою, «покращення» вже сьогодні, і величезна кількість людей у це вірить. Кандидати в депутати до місцевих органів влади вписують в програму пункти, які жодним чином не входять до сфери їх повноважень та вирішуються на рівні держави. Кандидати в нардепи мислять геополітичними категоріями. Великі політичні лідери можуть кожні три роки обіцяти виборцям статус російської мови як другої державної, ті не будуть щиро в це вірити, але підуть і проголосують — про всяк випадок.

Прожекти року

Мабуть, найбільшим прожектом останнього часу була ідея, озвучена під час президентських виборів: проведи вибори в один тур -— і протягом місяця новий президент закінчить збройний конфлікт у Донбасі. Вибори пройшли в один тур, Петро Порошенко став главою держави, промайнуло літо, і максимальний підсумок, до якого вдалося прийти — підписання протоколу про припинення вогню. З тих пір рожевих фарб стало менше. Згідно з результатами соцопитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень ім. О. Яременка спільно з Центром «Соціальний моніторинг», лише 30,9% громадян вірять у швидке завершення конфлікту, причому найбільші оптимісти знаходяться в Києві, а песимісти — на півдні країни.

Саме час зараз і для прокрастинації чиновників — адже будь-яку реформу можна відкласти на потім, пояснюючи це нинішньою важкою ситуацією в країні. Але якщо анонсована Порошенком передача повноважень регіонам вимагає значного часу і сил, то, припустимо, обіцянку створити Міністерство у справах Криму до цього часу можна було вже виконати.

Найближчим часом українці можуть заговорити про новий великий прожект влади — зведенні стіни на кордоні з Росією. Традиційно спочатку мегабудівництво припускає один кошторис, проте у результаті ціна може вирости в десятки разів, з мільйонного проект легко стає мільярдним. Зловживання на подібному проекті могли б поховати довіру громадян до існуючої влади, але на ділі в злодійство і відкати віриться легко, а в те, що вони стануть фатальними для політиків — насилу.

Також найближчим часом українці можуть повірити в іншу прожектерську ідею — швидкий вступ країни в НАТО. «Батьківщина» готує громадян до референдуму з питанням про необхідність входження в Північноатлантичний альянс. Чекають там Україну чи ні, наскільки це реально для країни, що увійшла в затяжний внутрішній конфлікт — не має значення, коли віра в дива сильніша за реальність. Тим більше що цю віру легко конвертувати в голоси.

Невизнані математичні генії

Один з найяскравіших прикладів інфантилізму передвиборного часу — запевнення Юлією Тимошенко полтавських виборців у тому, що в Україні народжуються діти, визнані в світі першими з математичного інтелекту. Якщо вірити списку переможців Міжнародної математичної олімпіади за останні 14 років, то якщо такі діти і народжуються, то в олімпіаді вони беруть участь під прапорами Китаю, США чи Росії — українців у цьому списку немає. Зате дуже хочеться вірити Тимошенко і не вірити статистиці.

Левова частка рейтингових українських політиків намагаються помістити свого виборця в особливий маленький світ, в якому можливі найбільш немислимі комбінації. Так будь-яка заява цих політиків про те, що на наступних виборах при владі в Україні не буде олігархів або їх ставлеників — це теж гра на інфантилізмі виборця. Юлія Тимошенко перед останніми президентськими виборами заявила про свою віру в те, що олігархічні клани будуть відсторонені від влади. А «ударівець» Валерій Пацкан пішов у цьому питанні ще далі: він не просто заявив про те, що олігархи не повинні фінансувати парламентські партії, а й запропонував перекласти цей вантаж на плечі держави.

Партійний шеф ​​Пацкана Віталій Кличко теж не забув про слабкості українського виборця. Перед мерськими виборами Кличко наступив на хворий мозоль жителів Троєщини розповівши про плани протягом півтора року пустити в цей житловий масив швидкісний трамвай, а через п’ять років добудувати туди метро. Знав би він, скільки вже років подібним планам.

Всі вищезгадані політики — це люди, які ще півроку тому були в опозиції. Але їх попередники, представники Партії регіонів теж не відрізнялися здоровим відображенням дійсності. Обіцянки «регіоналки» Ірини Акімової, що Україна за десять років увійде до G20 і в країну до 2015 року буде влито 50 млрд. іноземних інвестицій п’ять років тому ще могли запалити в комусь іскру надії. А ось слова Миколи Азарова, що уряд буде на руках носити вітчизняний бізнес, в січні нинішнього року вже ніхто не сприймав всерйоз. Хоча обидва «регіонали» просто грали в звичну прожектерскую гру для інфантильних громадян.

Іноді не знаєш, куди ця гра може завести. Одне з останніх висловлювань екс-регіонала Сергія Тігіпка присвячено тому, що президент Порошенко прислухався до критики «Сильної України» і вніс корективи в правила проведення мобілізації. Правда, це вже більше схоже на те, що політик настільки загрався з виборцем, що і сам повірив у свій вигаданий маленький світ.